Центральная Научная Библиотека  
Главная
 
Новости
 
Разделы
 
Работы
 
Контакты
 
E-mail
 
  Главная    

 

  Поиск:  

Меню 

· Главная
· Биржевое дело
· Военное дело и   гражданская оборона
· Геодезия
· Естествознание
· Искусство и культура
· Краеведение и   этнография
· Культурология
· Международное   публичное право
· Менеджмент и трудовые   отношения
· Оккультизм и уфология
· Религия и мифология
· Теория государства и   права
· Транспорт
· Экономика и   экономическая теория
· Военная кафедра
· Авиация и космонавтика
· Административное право
· Арбитражный процесс
· Архитектура
· Астрономия
· Банковское дело
· Безопасность   жизнедеятельности
· Биржевое дело
· Ботаника и сельское   хозяйство
· Бухгалтерский учет и   аудит
· Валютные отношения
· Ветеринария




Культура одягу та зовнішність українців

Культура одягу та зовнішність українців

Міністерство фінансів України

Дніпропетровська державна фінансова академія

Реферат

на тему:

Культура одягу та зовнішність українців

Виконал:

група

Перевірів:

Народний одяг українців — яскраве й самобутнє культурне явище, котре

не обмежувалося функціональним призначенням, завжди виступаючи у вигляді

упредметнювача духовних традицій народу та його світоглядних уявлень.

Разом з тим народний одяг несе в собі національну символіку та

найвиразніший знак національної культури. Статусу національного символу

український одяг набув у XVII— XIX ст., бо у побутовій свідомості він

ототожнювався із символічною постаттю козака, який здобував волю для

України. Тож не дивно, що художня й фольклорна традиції створили епічний

образ козака Мамая — своєрідного народного героя Запоріжжя з усією

символічною атрибутикою: довгі вуса, люлька, бандура, зачіска —

«оселедець», при коні зі збруєю та при шаблі.

Щодо козацького вбрання, то воно являло собою жупан, черкеску, барвисті

шаровари, шалевий пояс, шапку-кабардинку та вовняну бурку («вільчуру»).

Саме такий тип одягу, генетично пов'язаний із козацтвом, став основою

українського чоловічого костюма Запоріжжя, пізніше всієї Середньої

Наддніпрянщини, Лівобережжя й східних районів України, а відтак і інших

українських регіонів.

Одяг заможного козацтва вирізнявся вишуканістю та деякими

типологічними ознаками, запозиченими у польської шляхти. Його комплекс

складався з сорочки, виготовленої з тонкого полотна й розшитої шовком,

сріблом або золотом, заправленої в широкі сукняні, шовкові чи плисові

шаровари яскравого кольору. Поверх цього одягали жупан, підперезаний

золототканим персидським або слуцьким поясом, зверху ще й ферезею (шубу),

прикрашену дорогоцінною запонкою. В цілому одяг козацької старшини,

особливо рельєфно відтворений у гравюрах та іконах XVII—XVIII ст.,

наближався до одягу феодалів, насамперед польських феодалів.

Проте саме козацький одяг, що формувався спонтанно, до того ж, нерідко

вбираючи іншоетнічні компоненти, зокрема тюркські (скажімо, кунтуш —

верхній одяг з прорізами для рук та довгими «фальшивими» рукавами), став

символом національного українського одягу, а не селянський, котрий нібито

має більше прав на такий статус. Адже в етнічній традиційно-побутовій

культурі він посідав значне місце і має глибоке етнічне коріння.

Природа цього феномена грунтується на особливостях механізму

формування національних стереотипів, зокрема національних символів у

матеріальній народній культурі. Останні, як правило, виникають спонтанно,

як реакція на неординарну етносоціальну ситуацію, а нею у XVI—XVII ст. було

саме козацтво — оригінальне соціально-національне й історичне явище, певний

символ і певний етап розвитку української нації. В історичній пам'яті людей

воно матеріалізувалося, зокрема, через його атрибути, в тому числі й через

вбрання. З етнологічних теорій відомо, що зникнення якогось компонента, як

утилітарної речі, зі зміною структури традиційно-побутової сфери, в якій

вона колись функціонувала, не означає витіснення із свідомості носіїв

культури усталеного стереотипу уявлень, образу, що побутує нерідко значно

довше за предмет. Так трапилось і з козацьким одягом.

Складання образу національного українського одягу на козацькій основі

полегшувалося й через те, що він у принципових своїх рисах грунтувався на

слов'яно-українських традиціях, носієм яких було селянство. Формування

цього явища припало на XVI—XVIII ст., час, коли в традиціях розвитку

народного одягу з'явилися нові тенденції. По-перше, з комплексу одягу

зникли деякі архаїчні елементи: саме до XVI— XVII ст. слід віднести початок

витіснення стегнового типу одягу — плахти, дерги (горботки, обгортки) —

спідницями; по-друге, значне соціальне розшарування населення позначилося

на урізноманітненні й змінах одягу. Воно особливо посилилося з початком

XVIII ст., тобто з часу видання Петром І указу про обов'язкове носіння

всіма верствами населення (крім духовенства та селян) західноєвропейського,

угорського, пізніше німецького вбрання. Кардинальних змін зазнав у цей час

і військовий одяг, який також наслідував західноєвропейські зразки: кожному

«чину» належав свій одяг. До німецького вбрання переходило дворянство,

купецтво, міщанство та частково ремісники; селяни ж сприймали лише деякі

елементи європейського одягу, використовуючи, як і колись, традиційний

одяг. Більше того, й інші прошарки населення України тривалий час зберігали

традиції народного українського одягу особливо стійко в провінції та

сільській місцевості.

Український народний одяг, що формувався протягом сторіч і сягає

традицій Київської Русі, майже до XIX ст. являв собою складне етнокультурне

явище, в якому перепліталися і творчість народу, і його естетичні

уподобання, і світоглядні уявлення, і художні традиції. Він був свого роду

етносоціальним паспортом, що містив майже всю характеристику його носія, і

водночас образом етносу, віддзеркалюючи основні риси його ментальності.

На початку XVIII ст. традиційний одяг українців складався з кількох

комплексів — натільного, поясного, нагрудного і верхнього вбрання,

регіональних типів та зональних варіантів. Обов'язковою приналежністю

комплексів були пояси, головні убори, взуття та прикраси, що сукупно

створювали образ етнічного вбрання. Традиційний одяг розрізнювався ще й за

сезонними ознаками, статево-віковими (у цьому плані виділялися комплекси

чоловічого та жіночого одягу) й функціональними: існував одяг для

повсякденного носіння, а також святковий та обрядовий.

Основу натільного як чоловічого, так і жіночого одягу складала сорочка

різних типів: тунікоподібна, з плечовими уставками, з цільнокроєним рукавом

та на кокетці. Сорочки слугували також за вихідний вид одягу: чоловічі — з

прямим розрізом ворота, жіночі — з поликами. Українські чоловічі сорочки,

як правило, заправляли в шаровари, як це було прийнято серед запорізьких

козаків та селян Середньої Наддніпрянщини, або домоткані штани (гачі,

ногавиці), більш поширені на Прикарпатті.

Чоловічий костюм доповнювався червоним або зеленим вовняним поясом,

смушковою шапкою, чобітьми з чорної або кольорової шкіри. Поверх сорочки

вдягали безрукавку, яка з кінця XVIII ст. замінялася на жилетку та свиту.

Окрім свити, нерідко вбиралися ще й у жупан, кунтуш або чемерку, взимку

одягали кожушанки або хутрянки. Такий в основі комплекс українського одягу

мав велике розмаїття регіональних ознак. Скажімо, шаровари в основному

побутували на Лівобережжі, в українському ж Поліссі носили вузькі штани з

трикутними клинами, в західних областях України — вузькі штани з грубого

полотна (такі самі були поширені серед західних і південних слов'ян). у

Закарпатті — вузькі суконні ногавиці або полотняні гачі з дуже широкими

холошами, що нагадували спідницю. З верхнього одягу, крім загальнопоширених

свит та жупанів, буковинці носили гуглю, гуцули — гуню, підгорянці — чугу

тощо.

Українські жінки сорочки носили із спідницею, плахтою, дергою (в

основному на Поліссі), запаскою, характерною для Карпатського регіону,

спідницею-андараком, поширеною на українсько-білоруськім прикордонні,

димкою, що траплялася серед лемків. Поверх сорочки одягали різного роду

безрукавки: керсетки, що здебільшого побутували на Середній Наддніпрянщині,

Полтавщині та частково Півдні України, кептар, характерний для населення

Карпат і Прикарпаття, лейбик, поширений у районах Західного Полісся,

Поділля, або катанки, що з'являлися наприкінці XVIII ст. по всій Україні.

Поверх основних елементів одягу носили куцину або свиту чи кожушину. За

головний убір жінці слугував очіпок, намітки або хустини, а за взуття

правили личаки, постоли або чобітки. Неодмінним доповненням до жіночого

костюма були прикраси: традиційні коралі, гердани, силянки, дукати, дукачі,

рифи, а також прикраси культового призначення — згарди та хрестики.

Традиційний український костюм, зокрема XIX ст., є найважливішою

складовою національної культури та етнічної історії завдяки його двом

головним властивостям: регіональної та зональної варіативності та

органічного вплетення в систему народної художньої культури. Регіональна

розмаїтість українського одягу складалася відповідно до особливостей

розвитку історії українського народу, котрий протягом сторіч

розчленовувався різними державами, привносячи тим самим іншоетнічні

компоненти. Кожний регіональний комплекс українського одягу містить у собі

(крім загальнослов'янських і загальноукраїнських рис) регіональну символіку

української етнічної культури. Вона виявлялася не стільки у своєрідності

окремих видів одягу (хоча і ця особливість є досить виразною), скільки у

специфіці художнього його оздоблення та способі носіння.

Видова символіка одягу відбилася, зокрема, в таких предметах: шаровари

в чоловічому вбранні як символ козацтва, а пізніше і селян Наддніпрянщини,

черес — шкіряний пояс гуцулів, кептар — хутряна безрукавка верховинців

Карпат, гугля — символічний знак буковинців, згарди та запаски — ознака

вбрання гуцулок та ін.

Найвиразніше ж етнорегіональна визначеність українського одягу

виявлялася в способах його оздоблення, оскільки вони відтворювали зональні

художні традиції, вплетені в своєрідність ментальності населення того або

іншого регіону. Найбільшої уваги надавалося вишивці, оскільки насамперед

вона у символічних образах несла інформацію і про етнічні та

етнорегіональні художні традиції, і про естетичні уподобання жінки, її

художній смак, і про світоглядні уявлення людей окремої місцевості.

Найбільш ретельно оздоблювали сорочки — рукава, комір, полики, поділ,

власне, всі частини, які були на виду. В узорному ткацтві майже до XIX ст.

переважав геометричний орнамент, у тому числі й у вишивці, виконуваній

здебільшого «низзю» й «гладдю». З кінця XVIII ст. поширюється рослинний

орнамент, виконуваний «гладдю» та «хрестом»: геометричний орнамент

зберігався лише на Поліссі, Буковині, Закарпатті та деяких районах

Прикарпаття. Населення окремих регіонів віддавало перевагу «своїм» кольорам

та їх сполученням, зумовленим регіональними традиціями та природними

можливостями. На Чернігівщині, Полтавщині та Слобожанщині побутувала

вишивка білого кольору з домішками інших відтінків. На Середній

Наддніпрянщині воліли оздоблювати червоно-чорним орнаментом, у Поліссі —

червоним, у Закарпатті та Буковині — багатокольоровим, на Поділлі й Волині,

як і серед бойків Карпат, сорочки прикрашалися килимовим лінійно-

геометричним узором переважно чорного кольору.

Відповідно до усталених художніх уподобань щодо кольору вишивок

застосовувались аналогічні кольорові гами і в окремих видах одягу. В

Поліссі, наприклад, надзвичайно поширені були спідниця-андарак та літник

червоного кольору, в Галичині — білі полотняні, нерідко гофровані сукні, на

Київщині — червоні та сині. Те саме стосувалось і взуття (перевага

віддавалася червоним, жовтим та чорним кольорам), і поясів,

найрозповсюдженішим кольором яких майже повсюдно в Україні був червоний.

З географічного погляду традиція використання кольорової гами

варіювалася від світлих тонів на Поліссі, червоних (червоно-чорних, червоно-

синіх) на Наддніпрянщині й Поділлі до багатобарвних — у Карпатах і

переважно чорних — серед бойків Закарпаття. Як вважають етнопсихологи,

регіонально-зональна символіка кольорів віддзеркалює відповідний тип

характеру людей тієї або іншої місцевості (білий колір найбільш притаманний

уподобанням людей із спокійним характером, багатобарвність —

темпераментним). Символіка кольорів зумовлювалася звичайно і своєрідністю

господарської діяльності та всім укладом життя.

Проте серед українства мав поширення і спільний для всіх регіонів

колір — червоний. Його переважання зумовлене прадавніми традиціями,

характерними для хліборобських народів у цілому і пов'язаними з культом

сонця і культом життя. Власне, червоний колір просякує всю обрядово-

ритуальну та світоглядну систему, набуваючи магічних властивостей. Згідно

із народними уявленнями, червоний колір захищав від дії злих сил: звідси —

червоний хрестик, намальований біля входу в оселю як її оберіг від

зовнішніх недобрих сил, підфарбування призьби, пучечки калини понад дверима

та вікнами.

Разом з тим червоний колір ототожнювався з гарним, веселим і радісним.

Про дівчину, яка виходила на вулицю в синіх або зелених стрічках, але без

червоних, казали: «Яка пісна дівка вийшла гулять» (червоного не можна було

одягати під час посту). Червоний колір символізував радість народження

дитини, втіленої у першій купелі, до якої додавали калини; з радістю

зустрічали повідомлення про цнотливість молодої під час весільної

обрядовості, на знак чого підфарбовували горілку та вивішували червону

корогву.

Етнічна символіка містилася майже в кожному елементі традиційного

одягу, нерідко набуваючи магічного або етичного значення.

Своєрідним талісманом, наприклад, був пояс, що визначав до того ж і

деякі етичні норми: вважалось непорядним вийти на люди без пояса. Він

слугував також за мірило заможності, тому його виготовляли з особливою

ретельністю, з кращої вовни, використовуючи майстерно орнаментовані

рушники, яскраві хустки або тиснену шкіру. Чоловічі шкіряні пояси — череси

— оздоблювалися витисненням на шкірі, мідними ланцюжками, плетінкою із

кольорової шкіряної тасьми, до них кріпилися: рекітезь — гаманець для

грошей, кресало, протичка для люльки, підвішували до «великого ременя» ще й

сучак, складний ніж та металевий топірець. З поясом асоціювалися народні

повір'я й прикмети: вважалось, наприклад, що коли при першому випасі

прогнати через червоний пояс череду, вона буде збережена і дасть приплід.

У системі морально-етичних народних уявлень українців усталилися

традиції, пов'язані також з елементами головного убору, що відбивали етичні

норми. Заміжня жінка повинна була обов'язково ховати своє волосся під

очіпок чи убрус. Коріння цього звичаю сягає ще Київської Русі, бо про них

згадується в уставі Ярослава Мудрого: «Оже огренет (зірве) чуже жене повой

з голови... явится простоволоса — 6 гривен за сором». Гносеологічна основа

звичаю «світити волоссям» базувалося на віруваннях та повір'ях, згідно з

якими вважалося, що недотримання цього звичаю є великим гріхом, який падав

не лише на гріховну жінку, а й її односельців: вона, за повір'ям, могла

накликати неврожай, хвороби та пошесті.

Висновки

Народний одяг є надзвичайно складним явищем, сформованим у системі

різноманітних чинників: соціально-економічних, історичних, географічних,

власне етнічних. Сукупно вони визначали як етнічні обриси матеріальної

культури, так і регіональну її своєрідність — окремі типи, підтипи,

варіанти, що відповідають тим об'єктивним умовам, що склалися в окремих

регіонах України.

Така властивість одягу пояснюється тим, що вона не тільки виконує

прагматичні функції, а й становить невід'ємний компонент духовної, зокрема

обрядово-ритуальної культури. Народний одяг бул одним з найважливіших

каналів передачі міжпоколінної етнокультурної інформації, передусім за

допомогою системи традицій. Які матеріалізувалися не тільки в одязі, а і в

житлі, кулінарії, хатньому начинні, засобах для перенесення вантажів.

Багато предметів матеріального світу слугувало не одному поколінню,

відтворюючи тим самим давні етнокультурні стереотипи й традиції і

консервуючи міжпоколінний народний досвід. Тож не випадково, що саме в

сфері матеріальної культури зберігалося найбільше архаїчних рис,

притаманних різним історичним періодам. Щоправда, для кожного з них існував

свій етнічний образ та свої етнічні традиції, які фіксували етапність

їхнього історичного розвитку.

Література

1. Николаева Т. А. Украинская народная одежда: Среднее Поднепровье. Киев,

1988;

2. Матейко К. І. Український народний одяг. К., 1977;

3. Этнография восточных славян. Очерки традиционной культуры. М., 1987;

4. Чижикова Л. Н. Украинцы: Материалы к серии «Народы и культуры». М.,

1992.

5. http://www.geocities.com/ukretno/book1/lecture12.html

-----------------------

Кептар святковий

Традиційний український кожух

Кептар - трад. гуцульський верхній одяг

Традиційний одяг української

дівчини ХІХ ст. Чернігівщина.

Дніпропетровськ 2004






Информация 







© Центральная Научная Библиотека