Центральная Научная Библиотека  
Главная
 
Новости
 
Разделы
 
Работы
 
Контакты
 
E-mail
 
  Главная    

 

  Поиск:  

Меню 
· Главная
· Биржевое дело
· Военное дело и   гражданская оборона
· Геодезия
· Естествознание
· Искусство и культура
· Краеведение и   этнография
· Культурология
· Международное   публичное право
· Менеджмент и трудовые   отношения
· Оккультизм и уфология
· Религия и мифология
· Теория государства и   права
· Транспорт
· Экономика и   экономическая теория
· Военная кафедра
· Авиация и космонавтика
· Административное право
· Арбитражный процесс
· Архитектура
· Астрономия
· Банковское дело
· Безопасность   жизнедеятельности
· Биржевое дело
· Ботаника и сельское   хозяйство
· Бухгалтерский учет и   аудит
· Валютные отношения
· Ветеринария




Рівненщина в контексті історичного краєзнавства

Рівненщина в контексті історичного краєзнавства

План

  • Вступ
  • 1. Історичне краєзнавство - комплексна наука про історію розвитку суспільства в певній місцевості
    • 1.1 Предмет історичного краєзнавства
    • 1.2 Проблематика історичного краєзнавства
    • 1.3 Методи історико-краєзнавчих досліджень
    • 1.4 Джерельна база історичного краєзнавства
    • 1.5 Роль історичного краєзнавства у патріотичному вихованні
  • 2. Рівненщина в контексті історичного краєзнавства
    • 2.1 Дослідження історії Рівненщини - складова частина волинієзнавства
    • 2.2 Історія та сучасність Рівненщини
    • 2.3 Історія Рівного
    • 2.4 Остріг та Дубно - історичні міста Рівненщини
    • 2.5 Історія села Борове Зарічненського району Рівненської обл.
    • 2.6 Відомі діячі науки, освіти, культури Рівненщини
  • 3. Рівненщина в краєзнавчих дослідженнях
    • 3.1 Історія розвитку краєзнавства на Волині
    • 3.2 Перспективи програми дослідження історії міст і сіл України, в тому числі Рівненщини
  • Висновок
  • Література
Вступ

В розбудові Української держави постає чергове завдання: формування національної самосвідомості та історичної пам'яті українського народу. В його реалізації велика роль належить скарбниці пам'яті народної - історичному краєзнавству.

В 1990 році в Україні була створена Всеукраїнська спілка краєзнавців, як спадкоємниця Українського комітету краєзнавства, що діяв в 20-30-і роки ХХ століття. Її оновленню сприяли Національна академія наук України, Інститут історії НАН України, Український фонд культури, Міністерство культури і освіти.

Члени спілки брали найдійовішу участь у громадсько-політичних процесах спрямованих на проголошення суверенітету і державної незалежності України.

Важливе значення для розгортання краєзнавчого руху в 70-80-х роках ХХ століття мало залучення громадських дослідників рідного краю до роботи над випуском "Історії міст і сіл УРСР" у 26 томах. Загальний обсяг цієї праці становив 2360 авторських аркушів, у томах вміщено 1340 статей з історії обласних і районних центрів та інших найбільш значних населених пунктів, 8319 статей про селища міського типу і центри сільських рад, вміщено понад 9 тисяч ілюстрацій.

В добу незалежності України відбувся бурхливий розвиток історичного краєзнавства. Краєзнавчий рух носить демократичний характер, адже в краєзнавчих дослідженнях беруть участь представники різних верств населення, різної фахової підготовки.

Вчені та аматори - краєзнавці - зробили чималий внесок у вивчення історії України, її окремих регіонів, міст і сіл.

1. Історичне краєзнавство - комплексна наука про історію розвитку суспільства в певній місцевості

1.1 Предмет історичного краєзнавства

Краєзнавство - творчо-пошукова діяльність, пізнання історії і природи, матеріальної і духовної культури певної території (краю), сума добутих знань та їх популяризація серед населення. Воно є невід'ємною складовою національної культури та українознавства і переймає усе наше суспільне й особисте життя. Ним як скарбницею знань про рідний край користуються в своїй повсякденній діяльності працівники, спеціалісти різних галузей.

Краєзнавство як вияв самопізнавальних та практичних потреб окремих громад суспільства відіграє велику роль не тільки як підґрунтя історичних і природничих наук, постачальник "місцевих фактів" для узагальнення у фундаментальних працях (допоміжне знання), а й як активний чинник формування побутово-історичної (буденної) свідомості населення, особливо підростаючого покоління, і чи не єдиний засіб для одержання інформації про довкілля (природне, історичне, економічне, літературно-мистецьке) в масштабах села, міста, району, області.

У визначенні самого терміна "краєзнавство" наріжним поняттям є "край". "Українська Радянська енциклопедія" дає таке "краєзнавство" - всебічне вивчення частини (області, району, міста тощо) переважно місцевим населенням. Особливим завданням краєзнавства є вивчення природи, населення, господарства, історії та культури рідного краю з пізнавальною, науковою, навчальною і практичною метою.

"Енциклопедія українознавства" розрізняє два розуміння краєзнавства - у широкому і вузькому значеннях. У широкому - це "сукупність інформації про якусь країну з погляду географії, природи, історії, етнографії, народного господарства тощо (тобто краєзнавства)".

У вужчому значенні, краєзнавством називається "вивчення якоїсь невеликої території з вищеподаних поглядів, звичайно, місцевими силами". Таке розуміння вироблялось в Україні впродовж XX століття.

Предметом історичного краєзнавства є вивчення загальних закономірностей та конкретних особливостей історичного та культурного розвитку певного населеного пункту, історико-географічного регіону, адміністративно-територіальної одиниці

1.2 Проблематика історичного краєзнавства

Історія населення (відтворення населення та вплив на дані процеси соціальних і природних факторів; зміни в чисельності і розміщенні населення; дослідження станового і класового складу населення, національностей, змін професійного складу населення, його освітнього рівнів; дослідження впливів на населення демографічної політики, голоду, репресій, війн.

Вивчення народного господарства; питання формування місцевих і зовнішніх економічних зв'язків і їх центрів, напрямків торгових шляхів і транспорту.

Проблеми розвитку культури рідного краю; вивчення біографій і творчості діячів культури.

1.3 Методи історико-краєзнавчих досліджень

Методи історико-краєзнавчих досліджень базуються на використанні загальнонаукових методів аналізу і синтезу в історико-краєзнавчих дослідженнях, принципах науковості, об'єктивності, всебічності, пріоритетності історичного, порівняльного методів.

1.4 Джерельна база історичного краєзнавства

Джерельною базою історичного краєзнавства є речові, документальні та вербальні (словесні) джерела.

1.5 Роль історичного краєзнавства у патріотичному вихованні

Багатовікова історія і культура України складалася і втілена в біографіях більш як 30 тисяч великих і малих міст і сіл. В їх числі понад 800 міст, селищ міського типу, яким минуло понад 300 років. Деякі з них відсвяткували свій тисячний ювілей, частина наближається до цієї вікопомної дати. 39 найстаровинніших українських міст взято під державну охорону. В Україні близько 5000 сіл, яким теж понад 300 років, вік деяких становить тисячу та більше років. Саме історичні міста і села були колискою нашої державності, де формувалося козацтво, а їх мешканці ставали активними учасниками боротьби за національне і соціальне визволення, де розвивалася самобутня культура, національні традиції, створювалась неповна історико-культурна спадщина.

Історія для багатьох старовинних міст і сіл не була милосердною. Впродовж віків з цілої низки причин багато історико-культурних надбань цих міст і сіл знищено й втрачено назавжди. Тільки у XX столітті зникло з карти України майже дві тисячі населених пунктів. Одні згорілі в полум'ї громадянської та Другої світової воєн, інші залишились без мешканців у роки голодомору, примусових депортацій населення з багатьох областей, в т.ч. й Рівненської.

Справжній патріотизм, національна гордість, любов до Батьківщини виростають із любові до рідного краю, формуються на багатовікових Л народних традиціях, на цілісній системі звичаїв, вірувань, обрядів, національного світорозуміння і світопереживання.

Велике значення має раціональний, "крайовий" патріотизм: тільки з пізнання глибоких джерел народної пам'яті, яка персоніфікується, оживає в долях, почуттях, переживаннях конкретної особи, можна скласти уявлення про долю всієї нації.

2. Рівненщина в контексті історичного краєзнавства

2.1 Дослідження історії Рівненщини - складова частина волинієзнавства

Складовою частиною волинієзнавства є дослідження історії Рівненщини.

Землі нашого краю - українські. Входили до складу Київської Русі, Галицько-Волинського князівства, а згодом Великого Литовського, Речі Посполитої, Російської імперії. Лише у XX ст.. були у складі Польщі, Радянського Союзу (Радянської України), з 1991 р. - у незалежній Українській державі.

У грудні 1939 р. була утворена Рівненська область. Сучасна область об'єднує 16 адміністративних районів. Область нараховує за останнім переписом населення (2001 р.) 11173,3 тис. жителів. Обласним центром є місто Рівне з 248,8 тис. мешканців. За національною ознакою в області мешкає 95,9% українців, решта представники інших народів: росіяни, поляки, євреї тощо. Рівненщина відноситься до історичної Волині, великого історико-географічного, історико-етнографічного регіону, до якого входять сучасні області України: Волинська, Рівненська і частини Житомирської, Хмельницької, Тернопільської, Львівської.

2.2 Історія та сучасність Рівненщини

Заселення території Рівненщини, зокрема її південної частини, почалося ще в добу пізнього палеоліту, приблизно 40-35 тис. років тому. Найбільш ранніми є поселення первісних мисливців, дослідження поблизу сіл Липи, Мирогощі Другої і Мирогощі Першої Дубнівського та Городка Рівненського районів. На поселеннях виявлено залишки жител з кострищами, крем'яні знаряддя праці, багато кісток мамонтів та інших тварин.

У селі Шепетині Дубенського району вперше на Рівненщині виявлено значне поселення доби мезоліту, на якому 12-10 тис. років тому проживали мисливці, що вже володіли луком та стрілами з крем'яними наконечниками.

Верхів'я річки Горині в добу неоліту (V-ІV тис. до н.е.) було північно-східною околицею великого етнічного масиву, що охоплював Західну Волинь і Подністров'я, заселеною скотарськими племенами. В Корецькому, Рівненському й Дубенському районах відомо близько 10 неолітичних поселень, два з них, біля с.Зозова Рівненського району, частково досліджені.

В добу міді (ІV - ІІІ тис. до н.е.) територію Рівненщини заселювали скотарсько-землеробські племена. Більш ранні племена поширювались у верхів'ях Горині і досягали лівобережжя Вісли. Їх поселення досліджені поблизу селища Гощі та с.Острова Радивилівського району. Пізніші набагато чисельніші племена охоплювали територію Середньої Європи, Волині та Поділля. Поселення цих племен виявлено в Острозькому, Здолбунівському, Рівненському та Дубенському районах.

В кінці ІІІ - на початку ІІ тис. до н.е. (в добу ранньої бронзи) Рівненщина була густо заселена більш-менш однорідними землеробсько-скотарськими племенами, які займали проміжну територію між Східною і Середньою Європою. Археологами виявлено близько 100 поселень і могильників. Частину з них досліджено в Здолбунівському, Острозькому, Рівненському та Дубенському районах. Найцікавіші матеріали здобуто під час розкопок і досліджень поховань у кам'яних гробницях на околицях с.Здовбиці (Здолбунівський р-н) та курганного могильника біля с.Іванного (Дубенський р-н). Майстерні кам'яних знарядь цього ж часу виявлено поблизу с.Городок Рівненського, с.Крилів Дубенського, с.Устенське Друге Здолбунівського районів.

Південні райони краю в добу середньої і пізньої бронзи (ІІ - поч.. І тис. до н.е.) освоювали племена тшинецько-комарівської культури. Частина дослідників вважає їх ранніми предками слов'ян. Скарби бронзових знарядь праці, зброї та прикрас тих часів знайдено поблизу сіл Липи Дубенського, Стеблівки Здолбунівського районів та в інших місцях. Вони свідчать про виникнення майнової нерівності в середовищі племен доби пізньої бронзи.

Коли у VІІІ - VІІ ст. до н.е. тогочасне населення навчилося добувати залізо і виготовляти з нього знаряддя праці та зброю, то це допомогло піднести продуктивність господарства, сприяло прискоренню майнового розшарування і серед племен, які заселяли територію сучасної області. Південне Погориння в добу раннього заліза (VІ - ІІ ст. до н.е.) заселювали скотарські племена, поширені головним чином у поліських районах північної частини сучасної України та на півдні Білорусії. На Рівненщині зафіксовано понад 50 поселень та могильників того періоду.

В ІІІ-ІІ ст. до н.е. в ІІ-VІ ст. н.е. на території сучасної області поширюються ранньослов'янські племена зарубинецької та черняхівської культур. В с.Могиляках Острозького р-ну досліджено 4 поховання зарубинецької культури. Поселення черняхівської культури виявлено і частково досліджено поблизу сіл Марковичів і Підлужжя Дубенського району, а на поселеннях поміж селами Мирогощею Першою, Мирогощою Другою і Костянцем цього ж району розкопано кілька наземних жител.

У кінці VІ - на початку VІІ ст. на Волині, куди входили землі і сучасної Рівненської області, виникло об'єднання племен державного типу на чолі з дулібами-волинянами. У Х ст. територія сучасної області ввійшла до складу Київської Русі. Це сприяло економічному і культурному розвитку краю. По берегах річок Горині, Случі, Стиру, Ікви виникли численні поселення та украплення. На території області відомо близько 80 могильників, поселень та городищ. Укріплені міста, що тоді виникли, ставали центрами ремесла й торгівлі. У містах проживала феодальна верхівка. Знайдені поблизу Бегеня і Городка (Рівненський район), Висоцька (Дубровицький район), Торговиці (Млинівський район) скарби дорогоцінних прикрас, що часто включають і грошові гривні, вказують на ступінь заможності окремих прошарків населення. Знайдене неподалік с.Білова Рівненського району поховання ювеліра свідчить про високий рівень розвитку місцевого ювелірного ремесла.

Деякі з погоринських міст відіграли помітну роль в історії давньоруської держави і неодноразово згадуються в літописах. Багато з них поклали початок сучасним містам і селам: Дубен - Дубно, Корчеськ - Корець, Заречеськ - Заріцьк, Милеськ - Мильськ, Сапогинь - Сапожин, Небль - Нобель. Окремі поселення повністю зберегли свої старі назви до наших днів (Острог, Муравиця, Степань). Серед 11 міст, згаданих у літописах, найвизначнішу роль в історії краю відіграли Дорогобуж і Пересопниця, які в ХІ - ХІІ ст. періодично були центрами удільних Пересопницького та Дорогобузького князівств Погориння.

На північному Погодинні деякий час існували також Степанське і Дубровицьке князівства, які в ХІ-ХІІ ст. входили до складу туровопінських земель.

Після об'єднання 1199 року Галицького і Волинського князівств Рівненщина входить в єдине Галицько-Волинське князівство. Під час нападу в 1240-1241 рр. монголо-татар на галицько-волинські землі населення краю (Дорогобуж, Муравиця, Мильськ, Дубно та ін.) стійко боронилося від завойовників, проте не могло встояти перед численними полчищами ворога. Францисканський чернець - глава місії папи Інокентія ІV до татар, Плано Карпіні, який у 1246 році приїжджав через Рівненщину, розповідав про великі руїни, що траплялися на його шляху.

В 1254-1255 рр. руське військо на чолі з галицько-волинським князем Данилом Романовичем перейшло в наступ проти татарського воєводи Куремси і визволило землі до Південного Бугу, Тетереву, Случі. Але з Золотої орди замість Куремси був присланий новий воєвода Бурундай з великим військом. 1259 року територія Рівненщини знову опинилася під владою татар.

Перебуваючи під гнітом монголо-татарських завойовників, народні маси мусили виконувати різні тяжкі повинності, сплачувати ханським наглядачам поплужне (данина від плуга), ямне (повинність підводами), кормове (утримання татарських наглядачів) та ін. У зв'язку з тим, що завойовники дуже поруйнували міста, на Рівненщині занепало ремісниче виробництво. Населення краю не раз піднімалось на боротьбу проти іноземних загарбників.

Галицько-Волинське князівство, ослаблене внаслідок монголо-татарських нападів, втратило свою незалежність і в 1340 році було захоплене Литвою. В другій половині ХІV ст. між Литвою і Польщею за галицько-волинські землі тривала майже тридцятирічна боротьба. Щоб залучити на свій бік українських феодалів, великі литовські князі надавали їм жалувані грамоти на володіння землею, угіддями й селянами. Особливо виросли феодальні володіння магната Ф.Д.Острозького, якому великий князь литовський і польський король Владислав ІІ Ягайло в 1386 році дав намісництво в Луцьку та населені пункти Корець, Заславль, Хлапотин, Іванів, Хребтовичі, Красне, Крупу, а великий литовський князь Вітовт у 1396 році подарував Радосілки, Межиричі, Ставки, Городницю та інші села. Князь Острозький із своїм загоном брав активну участь у Грюндвальській битві (1410 р.) і в гуситських війнах.

Впродовж ХV ст. триває процес зростання феодального землеволодіння. Зокрема, литовський князь Свидригайло жалуваними грамотами, які були видані в Острозі, Луцьку й Житомирі, роздавав села своїм прибічникам. У жалуваних грамотах він вказував, щоб "ці села держати вічно, непорушимо, з усім, що до цих сіл належить: з полями, з сіножатями, з водами, з ріками, з криницями, з притоками, з озерами, з рибами, з млинами, з ставами, з ловищами, і з звірами, і з потоками, з лісами, з дібровами, з порослями, з бобровими гонами, з травами, з бортними деревами, з вигонами і з усіма видатками і прибутками."

Після смерті Свидригайла в 1452 році Волинське князівство було остаточно ліквідоване, і Волинь стала складовою частиною Литовського великого князівства.

Завдяки розвитку феодально-кріпосницьких відносин на Волині у ХV-ХVІ ст. посилюються товарно-грошові відносини, розвивається внутрішня і зовнішня торгівля. Територією сучасної області в середні віки пролягали торговельні шляхи із Львова через Броди, Радзивилів, Дубно, Острог, Гощу, Корець, Житомир до Києва, з Києва через Корець, Острог, Дубно, Луцьк на Польщу. Купці з Рівненщини їздили на ярмарки до Луцька. Предметами торгівлі були різні ремісничі вироби, худоба, шкіра, одяг, зброя, взуття, вина, хутра. По річці Горині плавали невеликі судна, на яких місцеві купці вивозили товари до Польщі та Балтійських портів.

Розвиток торгівлі й ремесла відбився на зростанні волинських міст. На географічній карті Європи, складеній в 1554 році фламандським картографом Г.Меркатором, позначено 29 населених пунктів Волині, в т.ч. Боремель, Вільгір, Дубровиця, Дорогобуж, Дубно, Клевань, Корець, Острог, Рівне, Степань. Ці та інші західноукраїнські міста були відомі російським купцям та дипломатам і згадуються в документах про переговори дипломатів Івана ІІІ та Івана ІV з польсько-литовськими послами про повернення Московській державі захоплених литовськими та польськими магнатами земель "скони руських государем".

Після підписання Люблінської унії у 1569 році більша частина населених пунктів краю ввійшла до Луцького повіту (міста Білів, Гоща, Дубно, Дорогобуж, Корець, Клевань, Острог, Межиричі, Острожець, Рівне, Тучин), частина - Кременецького повіту (міста Козин, Крупець, Радзивилів) Речі Посполитої. До цих повітів належало також понад 500 сіл краю.

Майже всі поселення належали феодалам. Частина з ним становила власність Дорогобузького, Дерманського, Степанського монастирів, Києво-Печерської лаври (села Обарів, Городок в районі Рівного).

Населення краю займалося сільським господарством, передусім землеробством. Кожне господарство (дим) користувалося волокою - ділянкою землі, яка мала 30 моргів. На одну волоку або лан припадало близько 18 чоловік сільського населення. Були в селах ще городники (володіли лише присадибними ділянками), халупники чи комірники (крім власної хати, нічого не мали) і підсусідки, що жили в чужих хатах. Кілька димів (3-8) складали дворище, а з дворищ утворювалися села. Вирощували жито, овес, ячмінь. Населення ще займалося лісними промислами, рибальством, бджільництвом, мисливством.

Впродовж ХVІ - першої половини ХVІІ ст. на Рівненщині відбувався дальший розвиток ремесла. В сільській місцевості поширюються ткацтво, гончарство, бондарство, в містах - виробництво сукон, ковдр, зброї, сільськогосподарських знарядь праці. Острог славився ювелірами, Дубно - зброярами, Степань - майстрами музичних інструментів. Ремісники у містах об'єднувалися в цехи. На території краю зароджуються підприємства, які були пов'язані з фільварковим господарством. Це - поташні (Клевань, Тучин, район Полісся, Межиричі), рудні (райони Дубровиці, Володимирця, Степані), гути (райони Бережного, Степані). В Острозі в 1580-1630 рр. діяло підприємство, яке виробляло папір. Князі Острозькі мали понад 100 млинів, десятки млинів на річці Ікві належали королеві Боні. Усі ці підприємства були дрібними, з примітивними машинами, які приводились у рух водяним колесом.

У першій половині ХVІІ ст. майже всі землі Рівненщини перебували в руках купки великих землевласників - Заславських, Острозьких, Корецьких, Любомирських, Чарторийських, Радзівілів, Гойських, Сангушків, Малинських. Феодалам належали сотні селянських дворів.

В економічному житті краю зростала роль міст. Вони майже всі належали місцевим феодалам. У ХVІ ст. частина міст (Рівне, Острог, Дубно, Межиричі) користувались магдебурзьким правом. Але феодали, зокрема князі Острозькі, часто порушували це право, чинили кривди й утиски цеховим ремісникам, стягували великі мита з торговців. Феодали часто між собою ворогували, вели міжусобні війни, від чого значного лиха зазнавали народні маси. Незважаючи на великі матеріальні засоби і збройну силу, магнати не дбали про охорону краю від татарських наскоків. Впродовж ХVІ ст. татари не раз нападали на міста і села Рівненщини, руйнували їх, забирали людей у полон. Великі набіги ординців були в 1617-1619 рр., від яких дуже потерпіло багато сіл. Дошкуляли населенню й жовніри, яких наймали феодали у різних країнах Західної Європи. В 1617 році загін жовнірів у районі Рівного повбивав і поранив багатьох селян. У лютому 1640 року брати-шляхтичі Юрій, Владислав і Стефан Немиричі захопили місто Гощу, села Терентіїв, Милятин, пограбували населення і фізично розправилися з ним. Такі розбійницькі наїзди було вчинено на Боремель, Підгайці та інші населені пункти.

Тяжкий феодально-кріпосницький гніт доповнювався релігійними утисками. Особливо це гноблення посилилось після Брестської церковної унії 1596 року. Місцеві феодали почали переходити у католицизм, в край масово переселялися представники католицьких чернечих орденів - єзуїтів, домініканців, францисканців, кармелітів та ін.

У відповідь на посилення соціального, національного і релігійного гніту народні маси Рівненщини піднімалися на визвольну боротьбу.

В 1633 році проти уніатства виступили солдати Дубенського замкового гарнізону. 1636 року повстали жителі Острога проти магнатки-католички Ганни Острозької-Ходкевич. Повстання було жорстоко придушене, а учасники його зазнали нелюдських катувань. Будинки страчених повстанців були спалені.

Виявом протесту проти свавілля феодалів були масові втечі селян на землі Слобідської України. Особливо ці втечі почастішали в ХVІІ ст. Селяни та міська біднота часто йшли в козаки.

Під час визвольної війни українського народу проти польсько-шляхетського гніту 1648-1654 рр. вся Рівненщина була охоплена повстаннями. В 1649 році на боротьбу проти шляхти піднялися жителі сіл Сарн, Дерев'яного, Голишева, Застав'я, Виткова, Симонова, Завізова, Умільців, Кухареві та багатьох інших. Вони знищували панів і їхні маєтки, виганяли католицьке духівництво. Народні маси створювали військові загони, висували з своїх рядів талановитих ватажків (Іван Буняк, Михайло Тиша, Іван Куковський). Перебування тут селянсько-козацької армії під командуванням видатного державного діяча і полководця Богдана Хмельницького значно активізувало виступи місцевих повстанців. За участю місцевих жителів козацькі полки оволоділи Острогом, де перебувало близько 20 тис. шляхтичів. Повстанський загін М.Тиші неодноразово захоплював Дубно, Клевань та інші міста. Повставало населення в районі Корця-Гощі.

На території Рівненщини під Берестечком у 1651 році відбулася відома в історії битва між польсько-шляхетською армією і військом Богдана Хмельницького. Народні маси краю подавали козакам всіляку допомогу, перевозили козаків через річку Горинь. У бою під Берестечком повстанці виявили величезний героїзм. Навічно ввійшов в історію подвиг 300 козаків, які тримали оборону на одному з островів. Тільки через зраду татар козаки змушені були відступити. Чимало їх загинуло в нерівному бою, проте основні сили були збережені.

За Андрусівським договором 1667 року майже вся правобережна Україна, в т.ч. і землі Рівненщини, залишилась у складі Польщі.

На початку ХVІІІ ст. панщина становила 180-190 днів на рік, в середині століття вона зросла до 210- 230 днів. Панщина доповнювалася різними поборами й повинностями.

Найбільшими містами в 1775 році були: Дубно - 1127 будинків, Острог - 765, Рівне - 543, Степань - 521, Клевань - 275, Корець - 272, Бере жниця - 262, Здовбиця - 218, Торговиця - 182 будинки. Крім замків, культових споруд, всі інші будинки в містах були дерев'яні, переважно одноповерхові.

Коли відбувалася Північна війна 1700-1721 рр., Рівненщина стала театром воєнних дій між шведськими інтервентами і російськими військами. В 1706 році шведські війська захопили Рівне, Дубно, Тучин, Шубків, деякі погоринські села. Місцеве українське населення виступало проти військових сил Карла ХІІ, подавало всіляку підтримку російській армії. Того ж року